Росія критикує систему безпеки колективного Заходу, але не пропонує нічого принципово нового. Чому – з’ясували у Білорусі. У страхах країни-агресорки розбиралася Громадське.Київ.
На Геловін Росія скликала у Мінську ІІ Міжнародну конференцію з євразійської безпеки, на яку запросила більш ніж 30 (за іншими даними – 40) країн. Переважно це держави-учасники ОДКБ, ШОС, СНД і Наради зі взаємодії та заходів довіри в Азії.
Остання структура, до речі, створена з ініціативи Казахстану ще у 2002 році, нині до неї входять майже півтора десятки держав, серед яких Монголія, Китай, Ізраїль, В’єтнам, Південна Корея, Іран, Індія, ОАЕ і 9 держав-спостерігачок. До складу останніх належать США та Україна.
Міжнародну євразійську конференцію з безпеки у Мінську вперше було скликано у 2023 році – випадково чи ні, але саме цього року Росію вперше з 1992 року не запросили на Мюнхенську міжнародну конференцію з безпеки. Не бажали бачити представників країни-агресорки у Мюнхені й у 2024 році. Тому можна з великою часткою вірогідності стверджувати, що Мінська конференція є “дзеркалом” до Мюнхенської. Навіть місто проведення на ту ж літеру.
“Петер дорогий”
Хоча заявлена тема – безпека євразійського простору, насправді найпочеснішим гостем конференції у Мінську 2024 року став міністр закордонних справ Петер Сіярто. Посадовець із країни-членкині ЄС і НАТО отримав найгарячіший прийом.
Напевне, Кремлю було приємно почути, що Сіярто нарікав на “відсутність діалогу” в ЄС, що ставить безпеку регіону під загрозу. Офіційний Будапешт, за його словами, відчуває стурбованість і щодо власного суверенітету: “Є певні актори поза нашою країною, є актори всередині, котрі хочуть, щоб ми відмовилися хоча б від частки нашого суверенітету”.
Віктор і варварство
Коли Сіярто 31 жовтня ділився своїми страхами у Мінську, прем’єр Угорщини Віктор Орбан спілкувався телефоном з кандидатом у президенти США від республіканців Дональдом Трампом. “Тримаємо кулаки!” – написав угорський прем’єр у соцмережі Х та зробив кілька показових кроків.
По-перше, уклав у Відні угоду з австрійськими ультраправими проти Брюсселя. По-друге, заявив про необхідність вести діалог з РФ, оскільки його відсутність, вважає Орбан, “це варварство”, бо справи в Україні “дедалі гірше”.
Московська дисгармонія
Тому навіть таке представництво у Мінську перетворилося на пшик. За певними ознаками, на цій конференції планувалося “втерти носа” Заходу потужним політичним проривом. Опосередковано про такий намір свідчила заявлена тема: “Євразійська безпека: реальність і перспективи у світі, котрий трансформується”. Дискусії мали на виході втілитися у запропоновану Росією “Євразійську хартію багатоманіття і багатополярності у ХХІ столітті”.
Але для цього потрібні високі гості. Крім Сіярто, до Мінська прибули тільки міністр закордонних справ щодо репатріантів Сирії Бассам Саббат і віцепрем’єр Сербії Александар Вулін. Тому основні заяви озвучували самопроголошений президент Білорусі Лукашенко і міністр закордонних справ Росії Лавров.
Ліпити коржики в одній пісочниці
Виходячи з них, збувається найбільший страх Росії – відсутність підтримки. Так, на саміті БРІКС Кремль мав відразу три суттєві зовнішньополітичні невдачі:
демарш президента Бразилії,
непогодження “українського питання”,
зірване підписання угоди про партнерство з Іраном.
У Мінську цей тренд продовжився. “Якби якась велика держава позвала на конференцію, там море людей було б ,- заявив у своєму виступі Олександр Лукашенко. – А малі, середні та інші держави, чого там, можна й не поїхати”.
Тому конференція так і залишилася майданчиком для дискусій. Опосередковано про це свідчать дії Китаю.
Офіційний Пекін влаштував розкішний прийом прем’єру Словаччини Роберту Фіцо. Сі Цзіньпін підвищив рівень відносин з цією країною до стратегічного партнерства. Натомість у Мінську був тимчасовий повірений у справах КНР у Білорусі Ло Ші Сюн, котрий наголосив на важливості ОДКБ, куди входять Білорусь і країни Середньої Азії. Проте генсек ОДКБ Імангалі Тасмагамбетов моментально нейтралізував цю заяву Ло Ші Сюна: альянс не має на меті стати противагою будь-якій організації або державі.
Отже, ніхто не хоче замикати себе в одній “пісочниці”, навіть в обмін на відносно дешеві російські енергоносії.
Дві угоди в один бік
Відтіняли безрезультатність Мінської конференції угоди про стратегічне партнерство, а також партнерство у галузі оборони, котрі цими днями уклали Євросоюз і Японія, у тому числі, на противагу зростаючому впливу Китаю. До слова, Японія стала першою країною поза Європейським континентом, котра уклала такі угоди з ЄС.
Другого дня роботи конференції Лукашенко виступив з ініціативою до колективного Заходу – вивести американську ядерну зброю з країн Євразії. Щоправда, про долю російської зброї на території самої Білорусі скромно промовчав.
Старий друг петляє?
Цікаво, що й Білорусь показово дистанціюється від Росії. Лукашенко говорив переважно “умовно миролюбно”, наголосили в українському Центрі протидії дезінформації. Навіть натякав на згоду колективного Заходу обговорювати з РФ “нічию” щодо війни в Україні, а чинне керівництво нашої країни представляє як єдину перешкоду цьому.
Натомість виступ Сергія Лаврова була набагато жорсткішим: звичні тези про “без попередження” розширення НАТО на Схід були доповнені новими деталями, як-от “глухий кут” Плану перемоги України та “безперспективність розмов з переважною більшістю країн Заходу”. Водночас Лавров наголосив, що Москва готова до розмови з тими країнами, котрі “повернуться на шлях прагматичної взаємоповаги”.
Справжня мета такої риторики, вважають у Центрі протидії дезінформації, полягає у створенні ілюзії готовності Росії до мирних переговорів.
Листопадові дрижаки Кремля
Про справжню вагу і значимість ІІ Мінської конференції з євразійської безпеки свідчить красномовний факт: хоча захід продовжувався першого листопада, Сергій Лавров поспішив до Москви на зустріч з міністеркою закордонних справ КНДР Цой Сон Хі. “Двосторонні відносини між нашими країнами сягнули безпрецедентно високого рівня, – розшаркувався Лавров перед північнокорейською колежанкою, – завдяки особливій увазі з боку Путіна і Ким Чен Ина”.
Таким чином, Росія продемонструвала учасникам Мінської конференції, зокрема, Білорусі, Китаю та Угорщині, хто її справжній друг. Вибір свідчить про страх Путіна. Він має підстави боятися – у Казані на саміті БРІКС особисто переконався, як мало у нього справжніх партнерів і якого вони штибу. Мінська конференція з євразійської безпеки зайвий раз підтвердила це. Заявка Росії на участь у врегулюванні конфлікту на Близькому Сході, схоже, теж не мала того відгуку, на який розраховували у Кремлі. Путін опиняється перед очевидністю: доки не буде вирішена ситуація в Україні, авторитет Росії у світі стрімко падатиме. А отже, навіть за повного завоювання України, так звані “цілі СВО” ніколи не будуть досягнуті.